Нагорода через 73 роки. Бойовий орден Червоної Зірки знайшов свого власника лише через 73 роки
Бойовий орден Червоної Зірки знайшов свого власника лише через 73 роки. Кавалер ордена – наш земляк, корінний боярчанин Митрофанов Євген Григорович.
Про те, що дідусь нагороджений орденом, першою дізналася онука Євгена Митрофанова – Олександра Бузіна. І допоміг їй в цьому Інтернет. Якось, блукаючи просторами всесвітньої мережі, пані Олександра зацікавилася переліком солдатів, відзначених бойовими нагородами. І знайшла серед нагороджених орденом Червоної Зірки прізвище свого дідуся. Написала лист в Центральний архів, після чого представниця посольства РФ в Україні вручила нагороду Євгену Григоровичу Митрофанову.
«Боярка-інформ» зустрілась з Євгеном Митрофановим невдовзі після того, як орден нарешті знайшов свого власника. Розмова була тривалою і цікавою. Вражає ясний розум нашого співрозмовника, його пам’ять, що береже найдрібніші деталі з пережитого понад 70 років тому. А також його здатність мислити вільно та нестандартно, сміливість мати власну думку та вміння робити висновки. За усім цим – довге життя, де було все, що пережила наша країна, наш народ, наше місто.
А тепер надаємо слово ветерану – Євгену Григоровичу Митрофанову.
КОРІННИЙ БОЯРЧАНИН
«Народився я 23 лютого 1923 року в селі Будаївка, у будиночку на розі вулиць Вітянської та Київської. Раніше ж як адресу писали: станція Боярка, село Будаївка. Бо до кожного поїзда причіпляли поштовий вагон і потім на станції його розвантажували.
Мій батько – Григорій Іванович Митрофанов. Прізвище мав російське, але чуваське коріння. Я там був один раз із матір’ю. Темні люди, ніхто не знав російської мови. Батько був дуже грамотним, добре розбирався в медицині. Під час Першої Світової війни він працював санітаром. Одружився з мамою 1910 року. Взагалі вони жили в Києві. Вже через рік народився первісток, мій старший брат Олександр. Всього в родині було четверо дітей: сес-тра Валентина (1913), брат Юрій (1918) та я (1923). Всі діти, крім мене, народилися в Києві.
Київ у ті роки багато разів переходив із рук в руки, і жити там було важко. А в Будаївці жила наша рідня по маминій лінії. Бабуся Марія народилася 1855 року. Заміж вона вийшла в Мархалівку за чоловіка, який прослужив 15 років. А тоді брали до армії у 25-річному віці. Тож йому було 40 років, а їй – 18. Звали діда Вакула.
Переїхали ми в Будаївку 1918 року. Батько залишив чотирьох дітей і втік ще в 1927 році. Брат згодом одружився, сестра поїхала до Києва, другий брат поїхав з батьком на його батьківщину. Та й добре, що поїхав, бо мав дуже поганий характер. Я залишився один з матір’ю.
1931 року пішов до школи для дітей залізничників (нині Боярська ЗОШ № 2). До школи діти ходили з Будаївки, Малютянки, Забір’я, Мотовилівки, Василькова, Жулян. Класи були дуже великі.
Провчився аж до 1940 року, бо вчився погано і мене двічі залишали на другий рік. Але я дуже любив читати. Як візьму до рук цікаву книжку, забуваю про всі уроки.
Маму звали Одарка Вакулівна, вона 1889 року народження. Була неграмотна. У 1934 році під час ліквідації неграмотності мама ходила до школи, навчилася писати і читати.
БАТЬКА ТАК І НЕ ПРОБАЧИВ
Перед тим, як поїхати з Будаївки, батько затіяв одну справу. Хотів у Забір’ї відкрити магазин. Зібрав гроші, поїхав у Київ за товаром і не повернувся. Невдовзі мама отримала листа, де говорилося, що батька обікрали, і він з горя утопився. Але мама не повірила. Поїхала до соцзабезу, бо він після поранення на війні стояв там на обліку. І дізналася, що батько знявся з обліку. Мама зрозуміла, що він заздалегідь все спланував і просто втік, залишивши сім’ю без грошей.
Після цього мати мусила щось діяти. Нашкребла трохи грошенят і поїхала у Київ на Євбаз. Це був дуже великий базар. От вона ходить по рядах, а один єврей до неї: «Што ви ходітє, покупайте сємєчкі!» Мама каже, що грошей мало. «А сколько ж єсть?» Він подивився, скільки у мами грошей, та й відсипав їй кілька відер насіння – вдвічі більше ніж мама могла купити. Мовляв, продасте, привезете борг. Це було якраз перед храмом у Забір’ї. Мама продала швиденько та й на другий день мерщій поїхала повертати борг. «Што ви так спєшите?» – допитувався єврей, – моглі би позже прівєзті». А мама відповідає: «А нащо мені чужі гроші?» За всяку роботу бралася, важко їй було.
Ми тоді жили на вул. Польовій. А з того боку Будаївки ліс був поганий. Доводилось через залізницю по дрова ходити. А Юрко, старший брат був такий ледачий, поганий. Бувало, мама попросить його підійти до переїзду, допомогти, а він ніколи не вийде.
Вже як я підріс, то заготовку дров взяв на себе. Збирав шишки, ламав гілляки. Знаходив сухостій і зрізав.
Тоді почалась голодовка 1933 року. Мама поїхала на базар. Там все було, тільки в селян не було грошей. На базарі познайомилась з жінкою, яка продавала олію. Та дала їй на продаж сулію олії. «А як я не принесу гроші?» – питається у продавчині. «Принесеш, по тобі видно!»
Мама олію продала і повернула гроші. Вже потім на базарі всі до неї зверталися: «Даша, іди до мене». І давали їй товар на реалізацію.
Так мама навчилася торгувати. Але бувало всякого. Прийду зі школи – немає що їсти. Згадаю, як мати щось готувала, та й зварю пшоняний супчик або замішу тісто, зроблю щипанки, зварю їх в окропі. Отак ми й жили з мамою до війни. Не було в що взутися. Старі черевики – зав’яжу підошву та й іду до школи. Досі батька не можу простити, що кинув нас.
ПОДРУЖИЛИСЬ ФІЗКУЛЬТУРА З МАТЕМАТИКОЮ
Взимку топити було нічим. А мені 11 років. Я побачив, що хлопці ходили на станцію, стрибали у вагони з вугіллям, а потім біля насипу скидали на землю, вистрибували самі і збирали. Ото і я один раз так зробив. Взяв відро. Стрибнув на ходу і приніс додому відро вугілля. Мама дізналася про це і заборонила мені так чинити. Мама мене ніколи не лаяла, оце може один раз.
Якось у п’ятому класі ми здавали іспит. У дві зміни. Я просидів до кінця першої зміни, Іван Кіндратович Васюк вчитель математики, вже збирає портфель.
«А як же я?» – питаю. «А ти прийдеш на другу зміну».
Вже й друга зміна здала іспит, дійшов до букви «я», а мене все не викликає. Я вже наслухався математики за цілий день. Виявляється, він мене навмисно тримав цілий день, щоб я сидів спокійно і не балувався.
Після закінчення 7 класів думав: куди іти? Був у нас такий Микола Константінов, жив через дорогу коло Пухальських, то він вчився у фізкультурному технікумі. Там його дядько викладав російську мову. Каже Коля мені: «Іди до нас вчитися, там стипендія гарна – 200 рублів». Я й подався в технікум, адже був дуже спортивним: добре бігав, плавав, не пропускав жодного змагання на лижах. Пройшов комісію, мене прийняли. Потрібно було здавати іспити, а там головне було здати математику письмово та усно. Але що цікаво, у школі я ніколи навіть «чотири» не мав з математики, а на вступних іспитах здав на відмінно і усний, і письмовий екзамени. Я навіть нині пам’ятаю екзаменаційні запитання. Уявіть, що я один серед всіх вступників здав математику на відмінно. Диктант я написав на «два». Тож іду забирати документи, кажу сам собі: не вмієш головою працювати, іди працюй руками.
Приходжу, а секретарка каже мені, що зараз комісія засідає і має вирішити, що зі мною робити. А Константінов дізнався через дядька, що мене зарахували, бо, мовляв, математик «стояв» за мене горою.
І вже потім, під час навчання в технікумі, мої однокурсники як не зроблять завдання, то кажуть, що не було світла чи ще якась причина, а викладачі відповідали їм: якби Митрофанов сказав, що не було світла, ми повірили б, а вам – ні. У фізкультурному технікумі я потрапив до сильнішої групи.
Мама мені давала на день три рубля. На один рубль я купував собі 8 папірос «Труд» на цілий день, бо я вже почав курити. Мені вистачало на весь день. А в 1953 році я кинув курити.
СІВ НА ПОЇЗД В ОКУПАЦІЮ
Провчився я в технікумі один рік. Почалася війна. Німці рухались дуже швидко. Керівництво не знало, що з нами робити. Мені було 18 років. Викликали нас до воєнкомату, частину хлопців забрали, а нас відпустили по домівках. Мій брат Олександр жив у Києва на вул. Толстого. Я й пішов до нього. Племінник попросив зробити йому літачок. А тут заходить дівчина, а невістка каже їй: «Вассанта, подивися, який у нас є жених». Наче у воду дивилась. Вассанта Олександрівна Грищенко стала моєю дружиною в листопаді 1947 року.
Я поглянув на неї. Гарна дів-чина, вчилась тоді ще в школі, але мені було не до дівчат, то вже після війни… Під час окупації німці вигнали сім’ю Вассанти з будинку і вони переїхали до Боярки – їх родичка працювала завідуючою в дитсадку по вул. Шевченка.
Так от. Побув у брата і вирішив повернутися додому. Зус-трів на вокзалі товариша Толю Янкевича. Квитків на Фастів не продавали, бо не ходили поїзди. Коли раптом оголошують, що до Боярки їде поїзд. Доїхали ми з товаришем до Жулян. А далі – пішки. Дійшли до складів (нині по вул. Садовій) – тоді вони були військовими. А назустріч виходить лейтенант. «Ви куди?» Відповідаємо, що додому. А він нам: «Завтра тут вже будуть німці».
Толя жив поруч зі складами. А ми жили на вул. Пролетарській. Я проснувся рано і вирішив піти на рибалку на Лодочний ставок. Поруч зі ставком жив дід Воробей. Бачу, він уже сидить на березі. Тільки почав дід про Першу Світову щось розказувати, аж гульк, а по містку вже йдуть німці. Біжу додому, а там теж вже повно німців.
Вони зняли з мене кепку і побачили, що в мене чуб – отже, не солдат. А Толя Янкевич сидів три дні в погребі, бо наші, відступаючи, підірвали склади і там все горіло і вибухало.
Мама на той час була в Києві, а я тут. Деякий час жив у Скитку. Потім попросив тітку відвести мене в Янковичі до родички. Бо ж в нашій хаті були німці. А нас усіх вигнали, мовляв, прифронтова зона.
Дійшли ми до Мархалівки. Там жили наші родичі – дядько Логвин та тітка Улита. Від тітки довідались, що в Янковичах всіх людей теж повиганяли. Так я й залишився в Мархалівці.
Пожив там, поки німці не зайняли Київ. Потім повернувся пішки в Київ до мами і додому.
Поруч із нами жив Степан Сперкач. Він вступив до поліції. І все за мною бігав, щоб відправити до Німеччини. Вдень він мене не займав, а вночі раптом приходить. А я спав на горищі і драбину затягував нагору.
Та якось восени я гуляв біля вокзалу і зустрів однокласницю Зіну Брайловську. Розказую їй свою біду. Вона мені порадила, щоб я йшов на роботу, бо тих, хто працює, мовляв, не забирають до Німеччини.
Поїхав на завод, колишній «Більшовик», взяли мене учнем слюсаря. Дали довідку, що я працюю. І в першу ж ніч після цього поліцай прийшов по мене. Забрали мене. А поліція була там, де зараз музична школа. Начальником поліції був капітан Радянської армії. Він побачив мою довідку і відпустив.
Так я на заводі і працював. Був учнем у жестянщика. Мені потім по життю дуже знадобилась ця професія. Тоді там ремонтували паровози, насоси тощо.
НІМЦІ ТЕЖ ЛЮДИ
Нарешті наші війська підійшли до Києва, і я кинув роботу.
Вже гриміли вибухи. Прийшли в хату німці, сіли вечеряти. Один з них мене щось питає: «Люк іст?» Ледве здогадався, що вони цибулі хочуть. Дав я їм цибулі. Тут прибіг інший німець, вони все покинули і побігли. Я їжу їхню не займав. Невдовзі німці повернулися і все доїли. А на ранок прийшли наші війська. Це був листопад 1943 року.
Потім прибіг хтось і сказав, що Вассанту поранило осколком – поруч бомба впала. Німці вже відступали, але їхній санітар зробив Вассанті перев’язку. І я повіз її додому. Більше я її не бачив аж до закінчення війни. Бо потім мені принесли повістку. Мені порадили йти в армію не зараз, а днів через десять, мовляв, як зараз, то зразу дадуть в руки гвинтівку і відправлять на фронт без підготовки. Я, щоб не вештатись по Боярці, поїхав у Київ, до мами. Зустрів викладача з технікуму. Під час окупації він працював у підпіллі. «Давай я тебе влаштую на роботу і тебе не візьмуть в армію», – каже мені. І прилаштував мене в залізничну майстерню. Зі мною був і Владик Пухальський.
Вже зима наступає, тиждень ми попрацювали там, холодно, голодно. Я й кажу Владику: «Давай підемо в армію». Він і згодився.
Пішов я в Жовтневий військкомат на Шулявці. Лікар мене оглянув, сказав, що треба з собою взяти і звелів прийти наступного дня. На Сталінці ми зустрілися з Владиком. Так і потрапили в одну частину.
Я в артилеристи, а він – до саперів. Довели нас до Обухова, а там вже розподілили по частинах. Я був телефоністом.
З ТЕЛЕФОНІСТІВ – У РОЗВІДНИКИ
Невдовзі німці пішли в контрнаступ і ледве знову не захопили Київ.
Наші війська почали відступати, а 76 протитанкова батарея стояла на прямій наводці. І нас послали протягнути до них зв’язок.
Був у нас розвідник-орієнтувальник, який коригував роботу батареї. Дуже досвідчений. І ми з ним пішли до села Кравці, а там уже німці. Обійшли стороною. Добралися ще до якогось села. Жінка нас погодувала і поклала спати, а вночі розбудила, бо німці прийшли. Ми побігли, зустріли свою батарею, поїхали з нашими. Зупинилися, бо немає ні бензину, ні снарядів.
Коли це шукають розвідника, а мій напарник зголосився і взяв мене з собою.
Прийшли ми на місце і бачимо, що наші, відступаючи, покидали все. Коли раптом чуємо, що ревуть мотори, а нікого навколо немає. Виліз я на дах і бачу, що їдуть німецькі «тигри» і на них у маскхалатах сидять німці – розвідка.
Ми бігом до наших, повідомили. Я залишився скраю наших позицій. Бачу: скрадаються німці попід дворами, я пальнув – одного поранив. А потім почали стріляти гармати. Німці відступили.
Згодом ми знову пішли в розвідку – надибали поранену дівчину з медсанбату, перев’язали її. Віднесли до місцевих жителів, щоб подбали про неї.
Якось біля річки Гнилий Тікич послали нас на розвідку у село. Ми вийшли за село, а там пре ціла колона німців. Повідомили наших. Так я став розвідником.
Пригадую, в одне село прийшли, а воно порожнє. Лише в одній хаті знайшли чоловіка з дитиною і дізналися, що німці вже пішли, а наші ще не прийшли. То була дуже важка доба: ми цілий день на ногах і голодні. Взяли цього чоловіка за провідника, а він благає: відпустіть, бо дитина мала. Я й відпустив його додому, а потім командир на мене так лаявся.
На ранок з’ясувалося, що ми потрапили в оточення. Налетіли німецькі літаки. Я тоді їх вперше і востаннє так близько побачив, схожі на наші кукурузники. Почалось бомбардування. Він робить розворот, кидає велику касету, касета розкривається і сиплються маленькі бомбочки – 30 шт. Я опанував себе, знайшов невелике заглиблення, впав туди і перечекав. Після того, як все скінчилося, давай шукати наших, а нікого немає. Вже ніч настає. Зрештою, мене затримав патруль.
НАС НЕ МАЛИ ЗА ЛЮДЕЙ
Пішов я у піхоту на передову. Був тоді таким патріотом дурнуватим. Я ж не знав, що таке піхота. Там мене зустрів старлей і давай розпитувати, хто такий. Я розповів, він і каже: залишайся у мене, будеш помкомвзвода. Я добре стріляв. У взводі були кияни та васильківці. В оточенні ми ходили двічі в контратаку.
Брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. Пам’ятаю села: Павлівка, Багва, Шубині Стави. То вже була північна частина Черкаської області. Дійшли ми до хутора Тихонівка і там зупинились, а поруч знаходилось велике село Яблунівка. Німці пішли в наступ, солдати побачили німців – і тікати, мабуть, злякалися їх ще в 41 році. Я кричу: стій, та куди там. Добігли до лісу і зупинились. Набігли офіцери і погнали нас в контратаку, німці відступили. Біжить старший лейтенант Крилов, високий, шинель на ньому теліпається, а тут друга колона німців пре.
ет та інша зброя була, німці знову відійшли.
Коли бачимо: іде один німець, відстав, кульгає, зняв ранець і щось там шукає. Командир роти Крилов мене посилає: піди його візьми. Я взяв гвинтівку. Стрибнув через ярок, але стукнув підошвами об землю, а німець почув. Схопився за зброю, гвинтівка була на запобіжнику і він не встиг вистрілити, розгубився. Я йому кричу: «Хенде хох»! А він не реагує. Я вистрілив і попав йому в плече. Але не добивав його і ніколи цього не робив.
Послали мене на розвідку в Яблунівку, щоб дізнатися чи є там німці. І попередили, що це дуже небезпечно. Треба було йти по відкритій місцевості. Іду я і прощаюся з життям. Так дійшов до першої хати. Німців, на щастя, не було. Повернувся, а лейтенант каже, я тебе нагороджу. Це був 465 стрілецький полк, 1 батальйон, 1 рота. Яка дивізія – не пам’ятаю. Був я з ним один місяць і п’ять днів. А потім нас забрали звідти.
Не дали відпочити, навіть не нагодували як слід. Почало все танути, вода тече в окопи, а там чорнозем, озера скрізь, чоботи обліплені землею, шинель намокла.
Налетіли німці, почали бомбити. Дивлюсь, летить бомба, падає біля мене і – шубовсть в озеро, але не вибухнула. Пройшло два дні, перекинули нас на іншу ділянку. Ми окопалися, тільки пішли до скирти по солому, повертаюсь, а наших уже немає – перекинули на інше місце. Правда, недалеко – в Село Товсті Роги. Німці стріляють, ми відповідаємо. Командира взводу поранило в ногу. Ми його на плащ-палатку, доставили до командира роти. Я йому доповідаю, а він мені наказує приймати взвод під командування: «Зараз підійдуть танки і будемо брати Товсті Роги».
Дійсно, прийшли танки, не радянські, а союзників. Танки в центрі, ми в супроводі, солдати як овечки – розтяглися, той стріляє, той – ні. Взяли ми село без втрат.
Вийшли за село, біля кладовища, зайняли рів. Місце виявилось невдалим – бо кладовище – хороший орієнтир. Прийшов командир роти, подивився. Праворуч на рівній місцевості були окопи.
– Треба зайняти ці окопи, – каже.
– Займемо, коли стемніє, – відповідаю.
– Треба зараз.
– Так нас же перестріляють!
– Тобі наказано – виконуй!
Був у мене у взводі один васильківець: маленький, худенький, слабенький, сам і окопу вирити не міг. Я його другим номером прикріпив до кулеметника, то вони вдвох вже копали окоп. Кажу йому: бери ящик патронів і в біжи в той окоп. Він раз – і проскочив. За ним іде кулеметник, не добіг і до півдороги, бах – він і впав.
Я вилаявся, кинув гвинтівку і між кагатами буряків побіг до кулеметника, а він вже мертвий. Командир кричить: «Назад!» А потім каже: «Гаразд, вночі візьмете».
Мені і тепер не зрозуміло: навіщо таке було робити?
РЯДОВИЙ КОМАНДИР ВЗВОДУ
Але до ночі ми не дочекалися. Внизу знаходилось село Виноград. Воно добре проглядалося. Спустились ми вниз, зайняли там оборону. Там стояли кілька тижнів. Зима, холодно. Годували нас двічі на день супом із гороху, а він старий, з кузьками. І по шматку хліба давали. Ми брудні, немиті, вошиві.
Якось приходить зв’язківець. Мовляв, мене викликає командир роти. Приходжу. Каже, що завтра будемо брати Виноград.
Ми стояли біля річечки, вище – наш полк. А від села відступала крайня хата, яку нам потрібно було захопити. Німці там були, але сиділи тихо. Дали мені помічника – старшого сержанта, який щойно повернувся з госпіталю. Ідемо вночі, він мене розпитує, яке в мене звання. Відповідаю, що я рядовий.
«А чому ж він мене помічником призначив?» – обурюється той. «Мене він знає, а тебе – ні», – відповідаю йому.
Радимось ми з хлопцями, що будемо робити. Вночі тихенько пішли до тієї хати. Не дійшли метрів 200 і залягли на сніг, чекаючи сигналу ракети. Лежали аж до ранку. Після сигналу побігли, німці проспали, вдарили один раз чергою і поранило знову того старшого сержанта. Він не пробув з нами й добу. Зайняли ми подвір’я. Німці отямились, почали відстрілюватись. Були у мене у взводі два брати з Березівки. А це село було якраз поруч. За два дні до наступу вони попросили, щоб хоч одного відпустити додому, щоб їсти принести. Я подумав та й дозволив. Пішов молодший брат. На момент того наступу він ще не повернувся. Я з його старшим братом сиджу в хаті, відстрілюємось. Куля йому попала в приклад і розірвала. А потім ще й розривна йому прямо в лоб влучила. Дав команду хлопцям відступати, залишились я та кулеметник, щоб прикрити відхід.
Того ж вечора вернувся брат з харчами. Приніс і горілки. Ми пом’янули покійного, а він так плакав за братом.
На другий день нас перевели в інше місце. Нам дали висотку, почали окопуватися, а земля мерзла. Знову перекинули ближче до передової. Там було село Погибляк, зайшли ми до хати. Дали нам знову гороху на сніданок. По обіді налетіли літаки, почали нас бомбити. Ми по окопах поховалися. Одного киянина вбило. А товариша мого Сергія з Василькова поранило в ногу. До речі, скільки служив, не бачив, щоб когось рятували санітари. Не було їх у нас. Як хто важко поранений, то так і помирав. Тож перев’язую я васильківця, а він каже: Женя, от щоб нам зустрітися після війни. Відвезли ми його до самохідної пушки, там теж були поранені і їх забрали в тил.
РІЖКИ ТА НІЖКИ
Було це 19 лютого 1944 року. Ми йшли кудись, дали команду «залягти». Прийшов до мене новий начальник взводу. Домовились, що один буде на правому фланзі, а другий – на лівому. Раптом він каже: «Ой, мене поранило в ногу». «Іти можеш?» – питаюся.
Пошкандибав він. Як потім з’ясувалося, наш командир втік в тил, щоб пересидіти, доки було гаряче. Що було з ним потім – не знаю.
Наткнулися ми на німців, відстрілялися, я підібрав собі автомат, бо в нас не було. Знову ми залягли, де нам сказали, і мусили там бути цілу ніч. Грілися як могли, ледь не танцювали. На світанку як накрили нас німці артилерійським вогнем і так прицільно, ми розбіглися, а зовсім недалеко, виявляється, були окопи. Можна ж було нас туди поставити!? Оце таке було командування. Вони нас і за людей не вважали – піхоту. Залишилися від нашого взводу «ріжки та ніжки».
БИНТІВ НЕМАЄ, ЛІКІВ – ТЕЖ
Прислали до нас у взвод 18-річного хлопця Юрія з Пущі-Водиці. Після тієї перестрілки шукаю його, кажуть, що він на нейтральній смузі залишився, поранений в обидві ноги. Мене командир роти лає, що всі кулемети там залишилися. Іди, мовляв, кулемети забирай.
У мене ж думка, що треба Юрка забрати. Хлопці знайшли якусь підстилку, гвинтівку я не брав. Повзу і гукаю його, коли бачу: він рухається мені назустріч, на руках підтягається, бо обидві ноги поранені. Я його на якийсь матрац поклав, встав і потяг. Німці не стріляли – побачили, мабуть, що я тягну пораненого.
Ждемо команду йти на Бужанку, що на Черкащині. Скільки йшли, не пам’ятаю, а потім почався обстріл і мене осколком по голові бахнуло. В очах потемніло. Впав, а як все закінчилось, дістав я індивідуальний пакет, перев’язав собі голову. Говорю командиру роти, що піду в санроту. А там немає перев’язувальних матеріалів та ліків. Послали мене та інших поранених у пересильний госпіталь. Іти важко, голова болить. Ледве дійшли. Там вже мене якось перев’язали. Написали: сліпе осколочне поранення і послали в госпіталь.
Пішли. Машини не зупиняються. Я підбив хлопців лягти на дорозі. Зупинилась машина. Полаялись з водієм, але він таки нас відвіз до госпіталю під Обуховом в село Покровку. Через кілька днів я вже добре почувався. На початку березня мене відправили в частину. Потрапив у 105 запасний полк. Послали мене на курси сержантів.
Почалося літо, а я вдягнений у те, в чому був зимою: ватяні штани, шинель і шапка. Черевики порвалися, ходив босий.
А вже як відправляли на передову, вдягли в нову форму, видали англійські черевики і шинель. Потрапив я в 337 стрілецьку дивізію. Призначили мене знову командиром взводу.
«УРА» БУЛО ДУЖЕ РІДЕНЬКЕ
Ми були на другій лінії фронту. Це був генеральний наступ. Навколо все кипіло і бахкало. По замінованому полю рухались поміж стовпчиками. Спека, пилюка стовпом. Воду всю випили. Йдемо і бачимо: справа село, а там німці. Ми сходу розвертаємось і в атаку. Вони від несподіванки не дуже опиралися і побігли. Оце вперше і побачив як німці тікають. Підстрелив офіцера, а у нього був парабелум. Всі офіцери ганялися за такими пістолетами. Зняв з нього ще й бінокль. Вибили тих німців.
Аж тут прибіг командир роти: «Митрофанов, кажуть, у тебе пістолет є?» Віддав я йому і пістолет, і бінокль. І хто йому сказав, не знаю.
Дають команду брати висотку. Кричимо: «Ура», а воно таке ріденьке, бо нас мало і лінія розтягнена. Бачу, хлопці падають, а санітарів немає.
Назустріч мені – німецький офіцер кричить, щоб я його не вбивав. Побачив я у нього годинник. А у мене його ніколи не було. Забрав я годинник, залишив німця і побіг далі, а його не вбивав.
Село. А пити хочеться. Стоїть маленька хатка. А там біля капоніра німці лаштують кулемет. Я по них давай стріляти. Вони сховалися і потім побігли. Проходжу повз хату, а з вікна хтось як вистрелить. Дістаю гранату – і туди. А звідти порося від переляку вискочило. Зайшов до хати, а там – румун. Думаю, от дурень, навіщо стріляв, я й не думав у ту хату заглядати. Сидів би тихенько.
Ми з солдатами взяли село, а німці тікали масово.
Вийшли ми за село, там німців немає, румуни. Почав я з ними говорити, щоб вони здавались. Вони не стріляють і ми не стріляємо. Пішов один старшина до румунів, а хтось із них вистрілив, старшина упав. І ось усі зірвалися і на ту висоту! Вибили румунів і погнали їх. Зайшли в наступне село. І так далі рухались.
Пройшли всю Румунію, Трансільванію. Залишилося нас 14 осіб у взводі.
Якось оточили нас німці, але врятувала кукурудза. Нам дали доручення піти в розвідку, і знайти вихід. Я беру кількох хлопців. Знайшли ми дорогу.
Зайняли наші нові позицію. Викопав окоп, чекаю поповнення. Прийшло 10 узбеків і три українця: батько, син і зять. Серед них був лише один сержант – артилерист, решта не військові. Дали їм зброю. Я з ними займався, вчив. Через кілька днів послали нас на передову. Пішли ми ланцюжком один за одним. Німці почали стріляти і подеколи розривними кулями. Кукурудза тільки пахкала. Як почули мої новобранці постріли, давай тікати. Ледве їх зупинив. Знову йдемо, і так кілька разів. Ледве довів, а командир лається: де ви ходите?
І ось команда – іти в наступ. Я встаю: «Взвод, за мною!», а вони як рвонуть назад. Пощастило їм, що мені куля в ногу влучила. У медсанбаті побачив одного з узбеків, пораненого в м’яке місце, так тікав.
АРМІЯ МЕНІ ДУЖЕ НЕ ПОДОБАЛАСЬ
Знову відправили мене в запасний полк. Це було вже в Угорщині. Тримали нас там аж до зими. Перед Новим роком нас відправили в частину до Чехословаччини. Доки ми добирались, нашу частину відправили під Будапешт, вертаємося назад. У частині я все думав, як би мені знову потрапити в розвідку, щоб не сидіти в піхоті, в окопах.
Почали нас відбирати, кого куди. Про розвідників ніхто не питав. Думаю, що все, знову піхота. Привезли нас в батальйон. Виходить капітан, а на ньому погони танкіста.
«Розвідники є?» – питає. «Я-а-а!», – як закричу у відповідь.
Ми стояли під Балатоном в Угорщині. Одного разу ходили в розвідку боєм. Дали нам по сто п’ятдесят грам. Правда, я не пив, бо взагалі не любив цього. Ми могли б німців накрити, бо вони не очікували. Але спеціально крик, ґвалт підняли. Німці ушкварили по нас. Ми побігли назад, але так треба було, щоб німці проявили себе. Я вскочив в окоп, а там німець вбитий лежав, то зміг лише голову сховати. Пересидів стрілянину і потім поповз до своїх.
1 квітня 1945 року кажуть мені, що направляють мене в училище. Відправили нас у штаб дивізії до югославського кордону. Треба було пройти співбесіду. Я її не пройшов, бо був у окупації. Але я цим не переймався. Армія мені дуже не подобалась.
Знову я попав в свою 337 частину в навчальну роту. Там мене і представили до нагороди за один з боїв. Капітан Мусієнко представив мене до Ордена Вітчизняної війни. А виявляється, що командир корпусу підписав наказ про моє нагородження лише в липні. І нагородили мене тоді Орденом Червоної Зірки, але не вручили.
Онука Саша дивилась щось в Інтернеті, знайшла перелік нагороджених солдатів. І побачила, що я нагороджений Червоною Зіркою та медаллю «За відвагу». А я всі ці роки думав, чого мені не дали ту нагороду.
Війна закінчилась 9 травня. Того вечора я ще ходив у розвідку.
Служив до 1947 року. Нашу дивізію на початку літа 1946 р. розформували. Я попав у танковий полк, що знаходився в Коломиї. Там служив до лютого наступного року.
З Вассантою одружився в листопаді 1947 року, а 1992 року дружина померла.
Після війни я працював на заводі «Транссигнал», закінчив технікум, перейшов на військовий завод ім. Петровського, там до пенсії і працював».